Військовий конфлікт у Сирії вже давно перестав бути регіональним, а у громадянській війні в цій близькосхідній країні беруть активну участь не лише США, Ізраїль, Туреччина, Катар, Саудівська Аравія та Іран, а тепер уже навіть Росія. Як повідомляють журналістські джерела в російських портах, із Сирії вже прибули перші «вантажі-200» з російськими військовими.
Втручання Москви в сирійський конфлікт здивувало міжнародну спільноту, самих росіян й особливо українців, які ставлять собі запитання: для чого Путіну Сирія і як це може вплинути на ситуацію в Україні?
Війна як покарання за свободу
Війна в Сирії розпочалася в березні 2011 року з народних протестів та демонстрацій, які стали сирійською відповіддю на успішні приклади народних виступів «Арабської весни». Натхненні успішними революціями в Тунісі та Єгипті, сирійські протестувальники спробували позбутися майже п’ятдесятирічного правління партії «Баас».
Громадяни вимагали більшої політичної свободи і повалення самодержавства. Багаторічний диктатор Башар Асад, який до того ж належав до релігійної меншості країни – алавітів, спробував придушити протести силою. Уряд почав застосовувати проти людей танки та снайперів, а в особливо неспокійних областях було перекрито воду та електроенергію, і сили безпеки вдалися до конфіскації борошна та продуктів харчування. Сирійська армія взяла в облогу цілі міста і провінції.
З опозиційних до влади сил та військових виникла «Вільна сирійська армія», яка утворила коаліційний фронт з іншими угрупованнями проти Б. Асада. У відповідь на масові репресії проти населення країни Заходу втрутилися у громадянську війну на боці опозиції. Жертвами війни вже стало близько півмільйона осіб. Ще 5 мільйонів біженців та внутрішніх переселенців стали справжньою проблемою для регіону й країн ЄС. Оскільки Сирія лежить ближче до світових запасів нафти, ніж Україна, і є стратегічною транзитною територією в найціннішому для Заходу регіоні, євроатлантична спільнота не обмежилася «глибоким занепокоєнням» і почала діяти рішучіше.
Близькосхідний міжнародний вузол
У громадянській війні в Сирії одразу з’явились інтереси ключових регіональних та світових геополітичних гравців, кожен з яких реалізовує власні експансіоністські амбіції. Де-факто в Сирії воюють між собою п’ять чітко окреслених сторін, які мають підтримку різних зовнішніх сил:
1) урядові війська Б. Асада за підтримки Ірану, «Хізбалли» та РФ, які контролюють 17% території країни;
2) ІДІЛ, яка контролює більшість території країни, але має гострі суперечності з іншими ісламістами;
3) поміркована опозиція («Вільна сирійська армія», «Національна коаліція сирійських революційних і опозиційних сил» та інші), які мають підтримку Заходу, Ізраїлю та Ліги арабських держав;
4) ісламісти, включно з «Аль-Каїдою» та Ісламським фронтом;
5) курдські регіоналісти, які мають власні цілі, об’єднуючись спочатку з опозиційними військами, а потім з урядовими для спільної боротьби проти ІДІЛ.
При цьому збройні зіткнення та ворожнеча трапляються й поміж представників одного табору, як і союзи окремих груп однієї зі сторін з ворожими угрупованнями. Наприклад, деякі радикально налаштовані учасники «опозиційної коаліції» всупереч загальній позиції «партнерів» мають союзницькі відносини з ісламістами.
Конфлікт у Сирії інколи сприймають як частину прихованої війни між сунітськими державами, такими як Саудівська Аравія, Туреччина й Катар, які підтримують сунітів під проводом опозиції, та Іраном і «Хізбаллою» в Лівані, які підтримують проурядові сили алавітів.
США, які ще кілька років тому заявляли про повномасштабну військову операцію в Сирії, поки що обмежуються нальотами безпілотників та операціями спецпідрозділів проти ІДІЛ. Іранські елітні загони «Стражів ісламської революції» воюють з радикальними ісламістами та сирійською опозицією. Туреччина активно готується до введення військ на північ Сирії заради створення буферної зони для недопущення утворення курдської держави і вже неодноразово обстрілювала сирійську територію.
Ізраїльські ВПС здійснюють регулярні нальоти на військово-дослідницькі центри Сирії, у тому числі казарми президентської гвардії, знищуючи військові склади та озброєння. Жертвами нальотів уже стали сотні сирійців. Офіційний Тель-Авів називає причинами свого втручання превентивні заходи і недопущення постачання сирійського озброєння терористичній організації «Хізбалла», бойовики якої воюють на боці урядових військ. Сирійська авіація та засоби ППО дуже слабкі, щоб цьому протистояти, тому Дамаск лише надсилає скарги на Ізраїль до ООН.
Але якщо Росія розмістить у Сирії свої бойові літаки й побудує військову базу, це значно обмежить свободу дій ізраїльської авіації, особливо якщо з'являться російські зенітно-ракетні комплекси. Втручання Росії у громадянську війну загрожує змінити баланс сил у регіоні. При цьому у Вашингтоні немає єдиної думки, що слід робити з роллю РФ у сирійському конфлікті: чи протистояти Москві на сирійській території, чи співпрацювати з нею в боротьбі проти ІДІЛ.
Щит Асада
Путінська Росія, намагаючись видати себе за «наддержаву» і відновити «зони впливу» СРСР на Близькому Сході, переконана, що хвиля демократичних революцій «Арабська весна» є цілеспрямованою кампанією Заходу для зміни влади в Північній Африці та на Близькому Сході на проамериканську. Вважаючи цей регіон, за радянською традицією, «своїм», оскільки арабські країни колись орієнтувалися на СРСР, Кремль намагається утвердити і своє слово серед світових гравців у регіоні.
Якщо повалення Муаммара Каддафі Москва ще проковтнула, то Сирія Б. Асада була не лише політичним союзником і покупцем російського озброєння, а й єдиними воротами Росії до Близького Сходу – регіону, в контролі над яким зацікавлені всі провідні держави. З початку сирійської війни Росія шантажувала Захід можливими поставками в Сирію комплексів С-300, захищала режим Асада на дипломатичному рівні, зокрема у Радбезі ООН, і в усьому підтримувала Асада, намагаючись суперечити політиці США.
2013 року підтримка Росії навіть пом’якшила наміри військової інтервенції США, коли Барак Обама пригрозив завдати ударів по Сирії у покарання за застосування хімічної зброї, що спричинило загибель понад 1200 осіб. В останній момент Росія запропонувала угоду, у рамках якої в обмін на скасування американських бомбардувань Б. Асад погоджувався віддати на знищення весь свій хімічний арсенал. Москва залишається єдиною стороною, яка надалі наполягає на співпраці з урядом Асада, незважаючи на його дискредитований і злочинний імідж. Режим Асада не має ресурсів для подальшого існування, що й спровокувало Кремль на пряму військову участь у конфлікті на боці офіційного уряду Сирії. Якщо Росія стане на боці сирійського режиму у військовому аспекті, це може убезпечити режим Асада від гіпотетичних авіаударів Заходу.
«Путін знає завдяки Україні, що Захід не ризикне піти на відкриту конфронтацію з Росією», –
вважає політичний оглядач Ріхард Герцингер. Якщо Москві вдасться закріпитися в регіоні й підтримати диктаторський режим, який падає, Москва і Тегеран можуть створити своєрідний російсько-іранський протекторат на контрольованій Асадом частині Сирії. Для цього Москві слід реально підтримати своїх союзників, знищивши помірковану опозицію, яку підтримують США, тобто почати непряму війну зі Сполученими Штатами.
«Умом Россию не понять»
За словами американських експертів, наміри Росії у Сирії залишаються не до кінця зрозумілими, адже прагматичних причин втручання РФ у війну в цій країні немає. Як і не було раціонально обґрунтованих причин здійснювати вторгнення в Україну, після якого російська економіка і дипломатичні позиції стрімко обвалилися. Але американські експерти не знають, що «умом Россию не понять», і не враховують нюансів притаманного імперіалістам «русского мира» мислення часів ХІХ століття щодо контролю над «життєвим простором».
1) З одного боку, РФ втручається у війну в Сирії, оскільки військово-морська база в сирійському Тартусі надзвичайно важлива для російської присутності в Середземномор'ї. З підписанням угоди 1971 року між СРСР та Сирією Тартус використовується для заправки суден і як логістичний центр. Зміна влади в країні може позбавити Москву цієї бази, а неконтрольовані угруповання можуть її вивести з ладу. Зберігши успадковану з часів «холодної війни» базу, РФ отримує військовий важіль впливу у Середземномор'ї.
2) Крім того, диктатори, яких на планеті залишилося не так багато, намагаються підтримувати один одного, про що свідчить активізація військової та економічної співпраці між РФ, КНДР, Іраном та Венесуелою. Росії після анексії Криму нині потрібні міжнародні союзники, що пом'якшило б її відносну дипломатичну ізоляцію.
3) До того ж Путін усерйоз вважає Росію здатною протистояти США й Заходу, щоб утвердити російські інтереси у традиційних регіонах впливу західних держав. Тому намагається кинути їм виклик та змусити рахуватися з РФ на Близькому Сході. Для Кремля є важливою підтримка режиму, який здатний дати відсіч головним союзникам США в регіоні, – Ізраїлю та Саудівській Аравії. Посилення альянсу з Тегераном і Дамаском перетворює Москву на центр опору сунітським державам у регіоні.
4) Підігріваючи війну на Близькому Сході шляхом постачання падаючому режиму Асада озброєння, Путін у такий спосіб також намагається підвищити ціни на нафту. Адже поставка озброєння одній зі сторін збільшить відповідну допомогу для іншої, і тоді війна в нафтовому серці світу триватиме ще довго. Хоча Сирія – не найбільший виробник нафти, проте військове напруження в цьому регіоні впливатиме на ціну чорного золота на світових ринках, що є вигідним для РФ, економіка якої критично залежить від ціни нафти. Водночас Сирія лежить на шляху транзиту чинних і потенційних проектів нафтопроводів від Перської затоки до Європи.
5) Багато міжнародних аналітиків вважає, що активізація Путіна в Сирії – це спроба шантажу США в українському питанні. Активізацією свого впливу в Сирії РФ має на меті виторгувати собі свободу дій в Україні: ми вам у Сирії заважати не будемо, якщо забудете про Україну.
США, для яких цей регіон є стратегічно важливим, можуть піти на поступки Москві щодо санкцій через анексію Криму і розв'язання конфлікту на Донбасі, якщо РФ послабить підтримку Асада.
Перспектива російської участі
Таким чином, нарощуючи російський військовий потенціал в Сирії, РФ прагне з регіональної держави стати глобальним геополітичним гравцем. У результаті Путін отримує контроль над територією у самому нафтовому серці світу з можливістю розміщення там військових баз, свого флоту в Середземному морі й ракет, які можуть досягати Ізраїлю та американських баз Перської затоки. Окрім того, як бонус – мільйони сирійських біженців штурмують кордони і прориваються в країни ЄС, дестабілізуючи цивілізаційного суперника «русского мира».
Однак втручання Москви в сирійський конфлікт – це виступ проти США і НАТО загалом і вже не тільки на дипломатичному, а й у військовому аспекті. Кремль тут уже наштовхується на повноцінний міжнародний бойкот – режим ембарго. Повноцінна підтримка Асада при владі вимагатиме більшої військової залученості РФ, що означатиме «введення обмеженого військового контингенту». Війна російської армії проти підтримуваних НАТО і Лігою арабських держав сирійських опозиційних військ, озброєних найсучаснішою зброєю, може стати для РФ «сирійським Афганістаном». Позицію моральної підтримки та «глибокого занепокоєння», яку застосовують американці в Україні, в Сирії не застосовуватимуть, і це дозволить розраховувати на те, що війну буде завершено із сумним для Москви результатом.
